ХРИСТЕНКО ОЛЕКСАНДР БОРИСОВИЧ

Олександр Борисович Христенко народився 25 травня 1958 року в місті Кременчуці Полтавської області. Після закінчення Кременчуцької середньої школи № 10 у 1975 році став студентом історичного факультету Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка. Вже з І курсу   привернув увагу  викладачів і товаришів гострим розумом, обізнаністю в історичній літературі, якою цікавився упродовж шкільних років, умінням добре володіти словом. Олександр Борисович, згадуючи роки навчання на факультеті, які припали на період «розквіту “брежнєвського застою“», зазначав: «Дивувало не стільки те, що характерною рисою епохи “розвиненого соціалізму” був хронічний дефіцит продуктів харчування й товарів першої необхідності. Більше питань у студентів-істориків викликали подвійні стандарти при тлумаченні минулого». Студент Олександр Христенко був доволі «незручним» студентом. Він діймав інколи викладачів-ортодоксів гострими питаннями, відповідей на які в умовах панування єдиної марксистсько-ленінської методології отримати  було неможливо.

Із вдумливого студента з достатнім інтелектуальним потенціалом і критичним мисленням цілком імовірно у майбутньому міг сформуватися  науковець-дослідник. Так, студентська наукова робота О. Христенка в 1978 році була нагороджена дипломом ІІ ступеня  Республіканського туру УІІ Всесоюзного конкурсу студентських наукових робіт. Однак юнака чекало прикре розчарування – напередодні державних екзаменів його дипломну роботу «Великий Жовтень у Кременчуці» раптом не допустили до захисту. Пильні рецензенти угледіли в ній  «…вихваляння націонал-комуніста Георгія Лапчинського, котрий у буремному 1917 році очолював Кременчуцьку організацію більшовиків, а згодом входив до керівництва Української комуністичної партії (УКП), за що й був розстріляний у 1938 році», –  згадував О. Христенко.  Довелося швидко готуватися до державного екзамену з історії СРСР, який був складений на «відмінно».

Олександр Борисович вдало поєднував навчання з участю у спортивному і культурно-масовому житті факультету. Декілька разів ставав переможцем обласної першості студентського добровільного спортивного товариства «Буревісник» з фехтування на шаблях, неодноразово включався до збірної команди Полтавської області, виборював право змагатися у фіналі республіканських змагань. Без його співу під гітару не обходилися студентські концерти і вечори відпочинку, створення сценаріїв студентських «капусників».

Для студентів покоління О. Б. Христенка звичним явищем був «третій трудовий семестр» – будівельні та сільськогосподарські роботи. Коли ректор І. А. Зязюн звернувся  до студентів з проханням попрацювати на будівництві нового навчального корпусу (нині корпус № 2) з відривом від занять, аби прискорити його введення в експлуатацію, другокурсник Олександр Христенко був серед добровольців. Життєвий досвід справжнього чоловічого загартування здобувався і в студентських будівельних загонах – «Фотон – 76» у Краснограді Харківської області і «Темп – 78» у Нижньовартовську Тюменської області Ханти-Мансійського автономного округу.

Закінчивши Полтавський педінститут з відзнакою у 1979 році, Олександр Борисович розпочав працювати учителем історії та суспільствознавства в Кременчуцькому професійно-технічному училищі № 20 з перервою на строкову військову службу (1979–1981). Служба в армії визначила подальшу біографію Олександра Христенка. У вересні 1981 року він був призваний на службу в органи державної безпеки СРСР. Службу розпочав оперуповноваженим, старшим оперуповноваженим Решетилівського райвідділу УКДБ УРСР по Полтавській області (серпень 1982 – липень 1987); старшим оперуповноваженим, заступником начальника відділення, начальником групи  УКДБ УРСР по Полтавській області (липень 1987 – серпень 1991). Із серпня 1991 по серпень 1995 – начальник групи, старший інспектор, начальник відділу Управління Служби національної безпеки – Служби безпеки України по Полтавській області. У своїх спогадах про рідний факультет Олександр Борисович зазначав: «Звичайно, перед тим як приступити до виконання службових обов’язків кожен з нас пройшов підготовку з правових і спеціальних дисциплін, основ психології й оперативної майстерності. Утім, запорукою успіху слід вважати те, що в аудиторіях інституту нас навчили головному – умінню вчитися, аналізувати факти у взаємозв’язку з іншими подіями життя, прислухатися до альтернативних точок зору, постійно вдосконалювати набуті знання». Він покликався на слова іншого випускника історичного факультету Олександра Богданова, кандидата юридичних наук, доцента, професора спеціальної кафедри  Національної академії Служби безпеки України, полковника: «Отриманих на історичному факультеті ПДПІ знань і набутої загальної ерудиції мені вистачило для того, щоб упевнено почувати себе у спілкуванні з випускниками інших, можливо в чомусь більш престижних вузів».

Фах історика, глибокі знання й талант аналітика дозволили О.Б. Христенку наприкінці 1980-х рр. в умовах посилення недовіри суспільства до радянської системи влади й усіх її інституцій стати одним з перших у Полтавській області працівників спецслужби, хто вийшов на відкритий діалог з громадськими активістами, журналістами. На вістрі суспільного інтересу були питання радянського тоталітарного минулого, сталінських репресій, долі репресованих українців,   довіри до комуністичної ідеології і практики соціалізму, й очолювана ним пресгрупа намагалася давати відповіді на актуальні для громадськості питання. Коли 17 квітня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», а 6 квітня 1992 року – Постанову № 2256-ХІІ «Про підготовку багатотомного науково-документального видання про жертви репресій в Україні», Олександр Борисович за дорученням керівництва СБ України надавав допомогу науковцям Інституту історії України НАН України та полтавським історикам у започаткуванні наукового опрацювання архівних матеріалів з фондів архіву СБУ в Полтавській області. Його компетентність викликала високу оцінку академіка П.Т. Тронька, який став координатором державної програми «Реабілітовані історією». Олександр Борисович входив до складу редакційних колегій таких видань як «Реабілітовані історією», «Репресоване краєзнавство», «Операція “Френтік”», перших чисел науково-документального часопису «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ», став автором кількох статей та біографічних нарисів.

У серпні 1995 року в біографії О.Б. Христенка розпочався новий етап. Він був переведений до Центрального апарату СБ України, де працював на посадах заступника начальника Управління «Т» Департаменту захисту національної державності. З листопада 2000 по жовтень 2004 року проходив службу в Головному управлінні розвідки, Департаменті розвідки СБ України, з жовтня 2004 по вересень 2010 – у Службі зовнішньої розвідки України. Працював на дипломатичній роботі в посольстві України в Республіці Казахстан. Не одна подія чи навіть її епізод з послужного списку генерала Олександра Христенка за ці півтора десятка років могли б стати основою сценаріїв пригодницьких фільмів.   Йому довелося брати участь у розслідуванні резонансних злочинів терористичного характеру, особливих доручень керівництва Головного управління розвідки СБ України, за що був ушанований «Почесною відзнакою Головного управління розвідки СБ України» № 037, відзнакою «Почесний співробітник зовнішньої розвідки України» № 015. Порядкові номери цих відзнак красномовні – Олександр Борисович у числі перших, хто був їх удостоєний. Серед численних спецоперацій були й організація заходів із визволення наших співвітчизників з полону чеченських бойовиків,    евакуація громадян України з Сектору Газа, за що також нагороджений Почесною відзнакою Міністерства закордонних справ   України.

Не лише Україна, а й увесь цивілізований світ стежив за спецоперацією з визволення із полону сомалійських піратів екіпажу українського корабля «Фаїна» у вже далекому 2008 році. Тоді Олександр Борисович серед шести співробітників Служби зовнішньої розвідки та Головного управління розвідки Міністерства оборони України отримав диплом «Гордість країни 2008» з формулюванням «За мужність і відвагу, справжній патріотизм та щире прагнення врятувати своїх співвітчизників».

 Такий він і в житті наш випускник історичного факультету Олександр Борисович Христенко – справжній офіцер з гідністю і честю, справжній патріот, для якого любов до України – глибоке внутрішнє переконання, помножене на знання її історії.

У 2010 році генерал-лейтенант Олександр Христенко звільнився у запас з посади Директора департаменту СЗР України. Знання і набутий досвід Олександра Борисовича й дотепер затребувані у справі розробки проєктів документів державної ваги, консультування, моніторингу тенденцій громадсько-політичного та міжнародного життя тощо. Нарешті він повернувся до діяльності, яка захоплювала його ще в студентські роки – дослідження подій історичного минулого. Його цікавлять історичні постаті, минуле Кременчука, історія пам’ятних місць тощо. Так, у 2018 році побачила світ перша авторська книга О.Б. Христенка «Тарас Шевченко в Кременчуці: між міфами й бувальщиною» (історико-краєзнавчий нарис).

Зараз автор завершує книгу про Павла Ганька, полтавського земського діяча, відомого подвижника прогресивного ведення сільського господарства й колекціонера-філателіста. Олександр Борисович – постійний автор аналітичних статей у загальноукраїнському періодичному виданні «Вектор-ньюз», є членом Національної спілки краєзнавців України.

У 1992–2000 рр. в університеті лаборантом новоутвореної кафедри історії України, а згодом і першою завідувачкою аспірантури працювала його дружина Ірина Анатоліївна Христенко (Лебідь) – випускниця історичного факультету 1979 року. Дружний родинний тандем Олександра Борисовича й Ірини Анатоліївни виявляє інтерес до сучасного життя університету, факультету історії та географії, бере участь у наукових і меморіальних заходах, цікавиться подіями, досягненнями викладачів і студентів, щиро радіє їхнім успіхам.