Олександр Карпович Касименко

Олександр Карпович народився (10) 23 червня 1905 р. у селі Велика Бурімка на Полтавщині, поблизу Золотоноші. Цю місцевість, принаймні до початку 1920–х років, із повним правом називали «серцем України».

Народженому в родині селян–бідняків Олександру довелося змалку допомагати батькам. У квітні 1921 р. вступив у члени комсомолу, працював секретарем комсомольського осередку до літа 1922 р. й одночасно був членом бюро райкому і членом повітового комітету комсомолу. Допитливий юнак прагнув навчатися.  Закінчивши семилітню школу, в 1922 р. Касименко вступив до лав студентів Полтавського Інституту Народної Освіти (ІНО) на гуманітарний факультет, де навчався до 1926 року за спеціальністю «історія». ІНО утворений у травні 1920 р., коли Полтавський історико–філологічний факультет було обʼєднано з Полтавським педагогічним інститутом. Тут виявилися неабиякі здібності юнака до глибокого вивчення історії. На той час у Полтавському ІНО викладали достатньо кваліфіковані викладачі і науковці. Серед них слід назвати таких видатних особистостей як  П.Г. Клепацький  Г.Г. Ващенко, П.Л. Адамович, М.Х. Фарбер, Л.П. Строєв, В.О. Щепотьєв, П.Г. Бузинний.

 19 липня 1927 р., згідно затвердженого ВУЦВК та Раднаркомом УРСР положення про Інститути народної освіти (ІНО), Полтавський ІНО видав О.К. Касименку диплом «викладача старшого концентру семирічки з суспільствознавчих дисциплін». Він став одним із 22 осіб Полтавського ІНО, що мали успішність, яка відповідала нормі (станом на 26/27 навчальний рік, кількість студентів складала 174 особи).  

 Особливістю 1930–х років, в атмосфері яких відбувалося становлення О.К. Касименка – викладача й дослідника–початківця, було згортання саме тих гуманітарних ділянок, які виходили за вузькі межі власне україністики. Відбувалося це шляхом жорстких ідеологічних обмежень, засобами нищівного  розгрому та ліквідації дослідницьких інституцій, фізичного і психологічного терору щодо науковців.

 Перші 13 років трудової діяльності Олександра проходили в Полтаві. З вересня 1926 до  березня  1929 рр. він працював викладачем історії індустріального технікуму,  а потім – штатним викладачем 1–ої категорії з соціально–економічних питань Полтавського сільськогосподарського інституту. З лютого 1930 р. до вересня  1933 р.  був завідуючим кафедри соціально–економічних наук Полтавського технологічного інституту. З вересня 1933 до лютого 1935 рр. працював доцентом, а потім завідуючим кафедри Росії та народів СРСР педагогічного інституту. На цій посаді Олександр Карпович продовжував збагачуватися знаннями, досвідом взаємодії із студентським загалом, оволодівав складним мистецтвом керівництва викладацьким і дослідницьким колективом та роботою у громадських органах.

Прикметною рисою розвитку історичної науки у перші десятиліття радянської адміністрації було залучення викладачів вузів до активної участі у дослідницькій роботі, особливо на місцях, у рідному краї. Олександр Карпович брав діяльну участь у роботі створеної у Полтаві комісії з історії революції та громадянської війни. Ця комісія діяла у структурі республіканського інституту історії партії й Жовтневої революції (утворився у серпні 1929 року .

За ініціативою О.К. Касименка, наприкінці 1929 р. при агітаційно–пропагандистському відділі Полтавського окрпарткому КП(б)У було створено науково–дослідний (марксистсько–ленінський) семінар із вивчення проблем історії партії та Жовтневої революції. Центральне архівне управління України рекомендувало почати його роботу з археографічної обробки документів революційного руху на Полтавщині у лютому – жовтні 1917 р. Налагодження контактів із поважною науковою установою й увага до документальної бази досліджень сприяли відповідальному підходу молодих ентузіастів–викладачів до дослідницької роботи, закладали основи їх майбутніх успіхів на історичній ниві.

 У наукових пошуках молодого історика Касименка визначилася багатопланова й невичерпна тема передумов та розвитку революційно–визвольної боротьби українського народу. У Полтаві побачили світ перші наукові праці О.К. Касименка: у 1931–1933 рр. в обласній газеті «Більшовик Полтавщини» було надруковано цикл із восьми його статей «Нариси з історії більшовицьких організацій на Полтавщині в період 1918–1919 рр.». Упродовж 1932–1935 рр. він працював виконуючим обов’язків редактора місцевої газети «Більшовик Полтавщини». О. Касименку пощастило уціліти за доби масових репресій. Він відбувся «лише» короткочасним (лютий – травень 1935 р.) виключенням із партії «за прояв лібералізму, що проявився у недостатній боротьбі проти засмічення апарату редакції» газети.

У той же час, Олександр Карпович мав надзвичайний педагогічний талант. Він працював (з серпня 1939 до липня 1941 рр.)  на посаді  завідуючого кафедри у Житомирському педагогічному інституті, викладав історію у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка. Завдяки плідній, відданій та натхненній праці створив собі імідж глибоко ерудованого науковця, викладача, мудрого вихователя. Він  користувався високим авторитетом, заслуженою повагою серед професорсько–викладацького складу та студентів. Його лекції завжди проходили жваво, на високому ідейно–теоретичному рівні, при переповненій аудиторії. Напевно саме цим пояснюється те, що багато його учнів стали в майбутньому висококваліфікованими спеціалістами в галузі історії, успішно захистили дисертації й стали кандидатами і докторами історичних наук. Загалом Олександр Карпович підготував десятки науковців, які плідно працювали  в різних науково – дослідних установах та вузах республіки.

Воювати О.К. Касименко не зміг, оскільки за станом здоров’я (хвороба очей) був знятий із військового обліку. На початку війни він затримався у Києві і 28 серпня 1941 року опублікував у республіканській газеті «Радянська освіта» статтю «Розгром німецької армії Вільгельма ІІ у війні 1914–1918 рр.». Це надихало громадськість у грізний час загальної паніки і розгубленості. Перші два роки війни Олександр Карпович із родиною перебував у м. Чкалов (Оренбург). Там він працював на різних ланках партійної і видавничої роботи ( зокрема, був редактором журналу ЦК КП(б)У «Партійне життя»).

 У Києві О.К. Касименко став працювати відразу після його визволення. Зокрема, з перших же днів поновлення діяльності Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка та заснування нового факультету міжнародних відносин, він працював старшим викладачем кафедри історії міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР. Із жовтня 1945 до травня 1951 рр. був завідуючим цієї кафедри. Водночас, з вересня 1944 до лютого 1946 р., Олександр Карпович викладав за сумісництвом нову історію у Київському педінституті.

Широта історичних поглядів О. Касименка розкрилася під час перебування на посаді відповідального редактора зовнішньо-політичного-журналу «Сучасне і майбутнє» (січень 1945 р. – листопада 1947 р.). У цей час він публікує ряд праць, присвячених зовнішньополітичній ситуації у світі. Так у статтях: «Хто визначає курс політики Англії?» та «Географічні напрямки нового курсу Трумена» розкривалися  та надавалися оцінки напрямам британської зовнішньої політики та намірам США оволодіти найважливішими ключовими позиціями на Близькому і Середньому Сході, особливо в Туреччині та Греції. У статті «Небезпечна гра в «західний блок» Олександр Карпович розкрився як ерудований дослідник зовнішнього курсу Іспанії, Англії, Франції та знавець дипломатії тогочасного світу.

 Саме таке потужне теоретичне підґрунтя та глибоке розуміння зовнішньої політики дало змогу О. К. Касименку бути членом делегації (яку очолював міністр закордонних справ Д.З. Мануїльським) від Української РСР на Паризькій мирній конференції 1946 року. Ця конференція займалася виробленням мирних договорів із колишніми союзниками гітлерівської Німеччини, а також іншими суттєвими проблемами мирного врегулювання в Європі. О. Касименко представляв Україну в питаннях, що стосувалися Балкан, зокрема в комісії по Болгарії. Учений також очолював у травні-липні 1947 року делегацію Української РСР в Женеві на засіданнях Економічної комісії ООН у справах Європи (зокрема брав участь у сесіях).

У січні 1945 р. О.К. Касименко був призначений редактором щойно створеного щомісячного республіканського зовнішньо-політичного журналу “Сучасне і майбутнє”. Сама назва говорила про характер і спрямування видання. Видавцем журналу була Спілка радянських письменників України. Обов’язки редактора він виконував до грудня 1947 року. У 1948 році О. Касименка обрали членом президії правління Республіканського товариства по поширенню політичних і наукових знань, де він упродовж багатьох років з честю виконував обовʼязки.

25 жовтня 1947 року, О. К. Касименка було призначено директором Інституту історії України АН УРСР. На цій посаді він пропрацював до серпня 1964 року. У важкий повоєнний час Україна самовідданими зусиллями робітників, селян, інтелігенції поступово заліковувала рани війни, відбудовувала зруйноване народне господарство. Не менш складно розв’язувалися питання виховної, ідеологічної роботи. Перед Інститутом стояло багато дуже складних завдань. Постанова ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії АН УРСР” підкреслювала істотні недоліки у роботі невеликого на той час колективу Інституту і визначала першочергові завдання розробки таких проблем, як взаємозв’язки українського народу із іншими народами СРСР, роль Великої Жовтневої соціалістичної революції у справі соціального і національного визволення трудящих тощо. Олександру Карповичу довелося практично з нуля організовувати  роботу найвищої академічної історичної установи України.

Упродовж багатьох років О. К. Касименко був редактором “Наукових записок” Інституту (13 випусків), керував розробкою таких проблем: “Історія суспільної думки і історичної науки на Україні”, “Архіографічне видання багатотомної історії України в документах і матеріалах”. На посаді директора інституту О. К. Касименко багато зробив для дальшого розширення проблематики історичних досліджень, видання наукових і науково-популярних праць, підготовки висококваліфікованих кадрів.

Після війни продовжувалося і «офіційне наукове зростання» Касименка. У квітні 1946 р. він успішно захистив в Інституті історії України підготовлену ще перед війною кандидатську дисертацію «Панська Польща – плацдарм боротьби Антанти проти Радянської Росії (1918–1919 рр.)». 19 квітня 1946 р. Вчена рада Інституту історії АН УРСР присвоїла йому  учений ступінь кандидата історичних наук. 19 січня 1951 р. Президія АН УРСР присвоїла О. Касименку учене звання старшого наукового співробітника зі спеціальності “Історія України” (атестат виданий ВАК 19 липня 1951 р.).

У січні 1952 року, за рішенням Вченої ради Інституту історії АН УРСР, Президія АН УРСР присвоїла О. К. Касименку вчене звання професора за спеціальністю “Історія”. Постанову підписали академік О. Палладін (президент АН УРСР) та І. Швець.

25 червня 1955 р. Олександр  Карпович захистив на Раді Відділу суспільних наук АН УРСР докторську дисертацію “Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.”. Проте, в СРСР навіть геніальним людям було нелегко торувати науковий шлях. Бюрократія, інтриги, ідеологічна доцільність.

Крім об’єктивних, як часто бувало, додавалися ще й суб’єктивні причини. Деякі науковці, скориставшись критикою культу Й. Сталіна, спробували перенести окремі акценти на особу Б. Хмельницького. Цьому активно сприяв ЦК Компартії України. Зокрема його друкований орган – “Комуніст України” опублікував у червні 1956 року (в розділі “Критика і бібліографія”) рецензію на монографію О. К. Касименка. Рецензія мала промовисту назву – “Підвищувати ідейний і теоретичний рівень наукових праць з історії”. У ній поряд із визнанням, що «праця є першою спробою систематизувати досягнення нашої історіографії у розробці такого важливого питання, і тому робота, проведена автором, заслуговує на підтримку» містилася нищівна критика. «…Поряд із позитивними якостями, книга має серйозні недоліки методологічного і фактичного характеру… У своєму захопленні та ідеалізації особи Хмельницького автор заходить так далеко, що заявляє, ніби Богдан Хмельницький так виразно визначив програму визвольного руху українського народу, що власне дав, у своєму роді, класичну формулу, подібну до програмних лозунгів ряду національно-визвольних рухів багатьох народів у  новій і новітній історії…». Рецензент обурювався, що Б. Хмельницький виступав мало не «як попередник марксизму в розробленні періоду капіталізму». Нічого й говорити, що такі положення і така модернізація суперечили радянському вченню марксизму-ленінізму.

20 липня 1956 р. Учена рада Інституту історії висунула кандидатуру О. К. Касименка для обрання в члени-кореспонденти АН УРСР за спеціальністю “Історія України”. І лише 23 травня 1959 р. (тобто майже через чотири роки) вища атестаційна комісія присвоїла О. К. Касименку  вчений ступінь доктора історичних наук.

У серпні 1964 року О. Касименко (не витримавши тиску партійного апарату) залишив пост директора Інституту історії і перейшов працювати до Української радянської енциклопедії. Згодом його призначили заступником головного редактора (академіка П. Т. Тронька)  багатотомної “Історії міст і сіл України”.

Список наукових праць О. К. Касименка, складений 1959 році був ( на жаль) далеко не повним, але все одно вражає своїм розмахом. Список містить 44 видання. Зокрема слід назвати перший том “Історії Української РСР”, де  Касименко був головним редактором, статтю “До питання про місце народження Богдана Хмельницького”, вміщену у “Вісник АН УРСР” № 3 за 1954 рік, брошуру “Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.”, монографію під такою ж назвою ( видану в 1955 р. обсягом понад 22 друкованих аркуші) і ряд інших праць. О. К. Касименко був головним редактором двотомної “Історії Києва” виданої видавництвом АН України, відповідальним редактором низки важливих документальних збірок. Йому належать розділи у колективних працях, підготовлених в Інституті історії АН України. Він був автором брошур, чималої кількості статей у збірках і журналах, енциклопедичних виданнях, газетах.  

• 

• 

• 

Інші знакові праці О. Касименка : «Возз’єднання України з Росією і його історичне значення» (К.: Держполітвидав, 1954. – 132 с.); «Завдання розвитку історичної науки на Україні» ( Комуніст України. -1958. – № 8); «Історія Української РСР» ( К. : Вид-во АН УРСР, 1960. – 400 с).

• 

Глибоко ерудований педагог, лектор, пропагандист, людина творчого діапазону, грунтовно обізнана з широким колом проблем, О. К. Касименко продовжував  користуватися великою повагою студентів, викладачів, науковців. Його виступи завжди привертали увагу слухачів, проходили жваво, з великим зацікавленням. Він передавав свій досвід чисельним пошукувачам, аспірантам. Багато його учнів стали кандидатами і докторами наук, відомими громадськими діячами працювали, а деякі й донині працюють, на ниві історичної науки,  у вишах, органах державного управління, на дипломатичній службі. О. К. Касименко зміг озброїти їх не тільки поглибленими знаннями предмету, а й прищепити смак проникнення у суть явищ, подій, вміння узагальнювати вивчене, домагатися високого науково-теоретичного рівня досліджуваної проблеми.

О. К. Касименко систематично виступав на сторінках провідних республіканських і союзних газет та журналів із змістовними проблемними статтями, історіографічними оглядами з актуальних питань історичної науки, аналізував здобутки, відзначав недоліки і прорахунки, в тому числі і свої власні, обгрунтовував назрілі проблеми майбутнього в цій галузі. Такі його статті як “Завдання розвитку історичної науки на Україні” (“Комуніст України”, 1958, №8), “Деякі питання дальшої наукової розробки історії визвольної війни 1654-1684 рр.” (“Український історичний журнал”, 1958, №5), “За дальший розвиток слов’янознавства на Україні” (“Український історичний журнал”, 1961, №3), “Актуальні проблеми слов’янознавства” (“Матеріали першої координаційної наради з актуальних проблем слов’янознавства”, М., 1961), “За нові успіхи радянських істориків” (“Український історичний журнал”, 1963, №2) та ряд інших змальовували стан і завдання історичних досліджень в Україні,  визначали  першочергові завдання істориків, виділяли їх здобутки і недоліки.

Вклад О. К. Касименка у розвиток вітчизняної історіографії безперечний. Його стаття, “Деякі питання дальшої наукової розробки історії визвольної війни 1648- 1654 рр.” (опублікована в 1958 р. в “Українському історичному журналі”) сколихнула історичне середовище і спричинила гострий резонанс в науці. У ній О. К. Касименко виклав найбільш важливі проблеми теми, глибоко проаналізував історіографію, відзначивши, зокрема, що колективними зусиллями істориків багатьох країн “рівень наукової розробки згаданої проблеми значно підвищився, а історіографія цих питань стала набагато ширшою і змістовнішою.” Разом з тим, О. К. Касименко звернув увагу на те, що в історичній літературі мають місце окремі недоліки, першопричиною яких є те, що “деякі історики ще недостатньо опрацьовують першоджерельний матеріал, не завжди творчо підходять до розв’язання питань, що їх вони прагнуть підняти”.

Невтомна науково-організаторська, педагогічна, редакторська робота, якою він займався на посту директора інституту, а згодом – заступника головного редактора Головної редакції багатотомної “Історії міст і сіл України”, ні на хвилину не відволікали його уваги від продовження дослідницьких пошуків, розпочатих  після закінчення Полтавського педагогічного інституту. Він цікавився історичними проблемами від найдавніших часів до наших днів, свідченням чого є низка різноманітних публікацій у вигляді монографій, брошур, статей, документальних збірників. Величезну кількість сил та енергії було витрачено на підготовку таких фундаментальних видань як “Історія України”, “Історія міст і сіл України” тощо. У 1976 році Олександр Карпович став Лауреатом Державної премії СРСР (посмертно).

О. К. Касименко залишив помітний слід не лише у розробці актуальних проблем історії України. Він є одним із новаторів, які чимало часу і зусиль віддали вивченню і науковому узагальненню міжнародних аспектів життя українського народу. Життєвий і творчий шлях директора Інституту історії АН УРСР О. К.  Касименка досліджували такі знані історики як Р.Г. Симоненко, П.Т. Тронько, Є.М. Скляренко, М.Н. Лещенко.

Творчий доробок Олександра Карповича Касименка ще недостатньо оцінений сучасниками. Вчений, громадський діяч, талановитий лектор і педагог, він вірно служив науці, рідній Україні упродовж  багатьох років. Його життєвий шлях, практична діяльність гідні наслідування й найглибшої поваги.

Список використаних джерел

1. Олександр Карпович Касименко [Некролог] // УІЖ. – 1971. – №3. – С.149.

2. Тронько П.Т. О.К. Касименко – видатний український вчений і організатор історичної науки / П.Т. Тронько, Р.Г. Симоненко, Є.М. Скляренко; – К.: Ін–т історії України НАН України, 2007. – 140 с.

3. Оглоблин О. Полтавщина / О.П. Оглоблин // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / гол. ред. В.Кубійович. – Париж – Нью–Йорк: Молоде життя, 1970. – Т.6. – 2400 с.

4. Науковий архів Інституту історії України НАН України. – Ф.1. Інститут історії України НАН України – Оп.1–ос. – Спр.526. Особова справа Олександра Карповича Касименка, 2 лютого 1947 р. – 15 лютого 1964 р. – 81 арк.

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.166. Народний комісаріат освіти Української РСР. – Оп.2. Організаційно–інструкторський відділ. Статистичний стіл. – Спр.1123. Матеріали про стан та учбово–виховну роботу Полтавського інституту народної освіти за 1921/22–1923/24 навчальні роки (звіти, доповіді, анкетні відомості, зведення, плани), 17 листопада 1922 р. – 10 листопада 1924 р. – 143 арк.

6. Ясь О.В.  Клепацький Павло Григорович (12.01.1885 – після 1938) / О.В. Ясь // Енциклопедія історії України: У 8 т. – К.: Наук. думка, 2007. – Т.4: Ка – Ком. – 528 с.

7. ЦДАВО України. – Ф.166. Народний комісаріат освіти Української РСР. – Оп.2. Організаційно–інструкторський відділ. Статистичний стіл. – Спр.169. Річний звіт Полтавського інституту народної освіти про його стан та учбово–виховну роботу за 1926/27 навчальний рік, 15 листопада 1927 р. – Арк.13 зв.

8. Полонська–Василенко Н.Д. Українська Академія наук: Нарис історії – К.: Наукова думка, 1993. – Ч. II Пам’ятки історичної думки України (1931–1941). – 415 с.

9. Санцевич А.В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР 1936– 1986 гг. / А.В. Санцевич, Н.В. Комаренко. – Киев: Наук. думка, 1986. – 208 с.

10. Симоненко Р.Г. Олександр Карпович Касименко / Р.Г. Симоненко. – К.: Ін–т історії України НАН України, 2006. – 818 с.

11. Лещенко М.Н., Симоненко Р.Г. 70–річчя з дня народження О.К. Касименка / М.Н. Лещенко, Р. Г. Симоненко // Український історичний журнал – 1975. – №8. – С.120.

12. Українська радянська енциклопедія. У 12–ти т. – Т.5.(КАНТАТА – КУЛИКИ). – Вид. 2: Головна редакція Української радянської енциклопедії. – К., 1980. – 566 c.

13.Завалко Н.В. Шлях Олександра Карповича Касименка в історичну науку …204  http://dspace.pdaa.edu.ua:8080/bitstream/123456789/1763/1/1701.pdf